Від журналіста до захисника: історія військовослужбовця, який знайшов силу в боротьбі з ворогом

Сергій «Лєго» завжди жив у ритмі новин. Як редактор українського видання, він розповідав історії інших, подорожував у відрядження до каналу CNN і мріяв стати військовим кореспондентом. Але 24 лютого 2022 року життя перевернулося: повномасштабне вторгнення змусило його стати зі зброєю на захист країни. Того ж дня Сергій мобілізувався, залишивши професію журналіста, і почав службу в одному із радіотехнічних батальйонів на Заході країни, а згодом – у зведеній стрілецькій бригаді Повітряних Сил ЗС України.

Інформує Голос-Інфо, посилаючись на Повітряне командування “Захід” Повітряних Сил ЗС України

На початку повномасштабного вторгнення складну ситуацію компенсувала хвиля патріотизму: добровольці йшли потоком, волонтери закривали потреби за лічені дні, а місцеві жителі на фронтових територіях допомагали всім, чим могли. Сергій, маючи за плечима кафедру військової підготовки, швидко знайшов своє місце у війську. Він став командиром штурмового взводу – не через звання, а завдяки авторитету серед побратимів.

“Ми були як шестерні в механізмі, кожен знав свою роль, і від цього залежало життя всіх”,– згадує військовослужбовець.

Війна випробувала Сергія на міцність. На Таврійському напрямку, від Авдіївки до Вугледара, Старомайорського та Рівнополя, він брав участь у штурмах і обороні. У липні 2023-го, під час контрнаступу біля Старомайорського, Сергій отримав важкі поранення: осколок від міни потрапив в гомілковостопний суглоб, а в ділянку ребер потрапили 18 уламків від скидів ВОГа. У той момент ворожий дрон намагався добити їх. Тоді один з уламків влучив у серце «Лєго», спричинивши інсульт через три доби. Але після реабілітації він повернувся – і в жовтні вже штурмував позиції біля Рівнополя та Новодарівки. Найважчий момент настав 12 січня 2024-го: його група опинилася в оточенні з трьох боків, на 180 градусів.

“Шторм-Z” атакували хвилями – понад 10 хвиль по 5-6 штурмовиків кожна. Бій тривав 18 годин. Ми знищили понад 50 ворогів, але втратили 13 побратимів. П’ятеро, разом зі мною, вийшли пораненими”, – розповідає Сергій.

Вони утримали позиції, розірвали кільце і дозволили суміжним підрозділам закріпитися. В тому бою Сергій отримав осколкові поранення ніг, контузію, але вижив – і продовжив службу до березня 2024-го, коли роту вивели на відновлення боєздатності.

Те, що тримало Сергія, – це не лише адреналін, а глибока мотивація.

“Я кайфував від можливості нищити ворогів, – зізнається він. – Занадто багато близьких загинуло”. Його побратими були такими ж: один, 58-річний тато з дев’ятьма дітьми та 17 онуками, відмовлявся сидіти в тилу, кажучи:

“Я прожив життя, не хочу померти від інфаркту”. Стосунки в групі будувалися на братерстві та довірі. Сергій наголошує: “Сила підрозділу – в його найслабшій ланці. Краще п’ятеро вмотивованих, ніж 25 примусових”.

Після перемоги він мріє повернутися до сім’ї, розбудовувати Україну – можливо, через власну справу чи журналістику. Його історія – про звичайну людину, яка знайшла в собі силу стати лідером, захищати країну і надихати інших. Сергій не герой з кіно, а реальний воїн, чий шлях доводить: навіть у пітьмі війни людська воля і братерство творять дива.

Стежте за нами в соціальних мережах: Ютуб, Телеграм, Фейсбук та Інстаграм.