Рік і чотири місяці тиші: Рогатинська громада дізналася про загибель свого Героя
Рідні Тараса Льовкіна жили саме так — у виснажливій напрузі між крихкою надією та прірвою відчаю. З 7 жовтня 2024 року повідомлення до найдорожчої людини залишалися без відповіді, зависнувши у цифровій тиші.
Відтоді минули рік і чотири місяці — маленька вічність, у якій серце щодня вчилося витримувати невідомість і карбувати пам’ять. Рогатинська громада у молитві розділяла це чекання разом із сім’єю. Лише нещодавно надійшла звістка, яка поставила болючу крапку: Тараса більше немає. Збіг підтвердила ДНК-експертиза.
Зі слів родини дізнаємося, що Тарас Льовкін народився 5 березня 1992 року в Чернігові. Згодом його родина переїхала до мальовничого села Загір’я на Рогатинщині, де мешкали дідусь і бабуся. У 1999 році хлопчик пішов до першого класу Княгиницької школи, а пізніше здобув фах автослюсаря в Миколаївському ПТУ на Львівщині.
Він не цурався праці. Працював на підприємствах Львова, згодом — на деревообробній фабриці в Чехії. Заробляв на життя, як тисячі українців. Любив техніку: відновив старенькі «Жигулі» й власноруч пофарбував авто. Потай писав реп — тихі тексти про життя, яке не завжди звучало голосно. Часто навідував бабусю в Загір’ї, любив ці місця. Був тим, кого сусіди називають «скромним», «безвідмовним», «доброю душею».
Як і кожна молода людина, Тарас Льовкін мав багато планів. Їх перекреслило жорстоке повномасштабне вторгнення росії в Україну. Саме тоді він повернувся з Чехії додому. Казав: якщо доведеться стати на захист держави — не ухилятиметься. І дотримав слова.
17 червня 2024 року Тараса мобілізували. Став стрільцем стрілецького відділення стрілецької роти. Після навчання його направили на Луганщину — в район Сватового, де лінія фронту майже не змінюється, але щодня забирає життя.
Повернувшись із першого бойового виходу, він зателефонував братові. Сказав, що найбільше хотів води на позиції. У цих коротких словах було більше правди про війну, ніж у зведеннях.
7 жовтня 2024 року солдат Тарас востаннє вийшов на зв’язок — повідомив, що повернувся з позиції. Після цього телефон замовк. Повідомлення від рідних ішли в порожнечу. Військовослужбовця визнали зниклим безвісти.
У таких історіях час для родини воїна перестає бути календарем — він стає очікуванням. День змінює день, місяць — місяць, і все тримається на крихкій надії: можливо, полон; можливо, поранений…
Цей важкий час мати, бабуся й брат жили без відповіді. Без могили. Без можливості попрощатися. Днями, після чергових репатріаційних заходів, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомив про повернення тіл загиблих українських захисників. Серед них – Тарас Льовкін.
Рідним сповістили: 32-річний воїн загинув того ж дня, коли востаннє виходив на зв’язок — 7 жовтня 2024 року, поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області.
Війна забрала з Рогатинщини ще одного захисника. Та вона не здатна стерти те, з чого складається людина: запах фарби в гаражі, рими в блокноті, голос у слухавці… Історія Тараса —історія тисяч українських родин, які живуть між надією і підтвердженням ДНК. Між словами «зниклий безвісти» і «загинув». Між останнім «я повернувся» і тишею, що триває довше за будь-який бій.
«Назавжди в строю» — це не лише про військовий обов’язок, це означає назавжди в серці. А серце не знає ротацій. І навіть коли війна намагається звести людину до статистики, хтось продовжуватиме вимовляти її ім’я.
Він повертається додому «на щиті», залишаючи по собі світло честі та невимовний сум у серцях земляків. Вічна пам’ять захиснику.
Переглядів: 195
