Рогатинська громада на щиті зустріла двох полеглих Героїв
Сьогодні Рогатинська громада зупинила подих, ставши на коліна перед двома Героями. Двома Василями. Двома батьками, чоловіками, синами, які мали б жити — мати зморшки від усмішок, а не від війни, будувати будинки, грати з дітьми чи онуками, любити.
Та замість цього — домовини, квіти й лампадки у Воскресинцях і Бабухові. Люди стоять уздовж дороги, немов живий коридор пам’яті, крізь який тихо й гідно проходить вічність.
Та метелиця війни не здатна загасити світло тих лампадок. Бо сьогодні вони — не просто вогники. Вони — символ душі. Світла, що не згасне. Василь із Воскресинців і Василь із Бабухова стали тими зірками-янголами, які тепер світитимуть нам із неба. Вони пішли не просто захищати країну — вони йшли рятувати наші життя. Їхні серця билися за кожного.
Василь Гавор із Воскресинців — пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів 52-го стрілецького батальйону 63-ї бригади. Ще вчора майстрував з дерева, грав за футбольну команду села, а вже з червня 2022-го зривав небо над фронтом, щоб бачити те, що могло вбити. Його руки тримали зброю впевнено, погляд — міцно ловив ворога. Він пройшов Чорнобиль, Вугледар, Бахмут, Авдіївку, Лиман. Повертався після контузії, не залишав своїх, не ховався за спиною війни. Його нагороди — грамоти, Почесний хрест 60 ОМБр, «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних сил України — це лише зовнішнє відлуння його духу. А найголовніше він носив у серці — любов. Любов до людей, до життя, до свого дому. 30 березня 2025-го тиша у Воскресинцях розлетілася страшною звісткою: “Василь загинув у бою поблизу Торського Краматорського району Донецької області…” Але пам’ять про нього — назавжди з нами.
Василь Передрук із Бабухова — стрілець-санітар 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти. З лютого 2023 року рятував інших навіть у ті дні, коли його власне здоров’я потребувало порятунку. Захищав рідну землю на Донеччині, згодом — на Харківщині. За відмінну службу був нагороджений медаллю «Захисник України» та високою відзнакою Міністра оборони України «Хрест пошани». Його родина жила в напрузі щодня, бо всі чоловіки були на фронті. Останні місяці — між любов’ю вдома та болем війни.
У ніч з 7 на 8 квітня дружина Надія не могла дихати — відчувала: «Щось не так…» Василь потрапив до лікарні, де після обстежень лікарі діагностували розшарування аорти. Єдиний шанс — термінова операція. Але її не встигли зробити. 8 квітня у реанімаційному відділенні Харківського інституту загальної та невідкладної хірургії ім. Зайцева серце Героя зупинилося. А вранці — дзвінок, і в тому холодному голосі незнайомого лікаря розсипався світ ще однієї української сім’ї . «Ваш чоловік помер…» Слова, які болять більше за смерть. Бо в них — кінець усього, що тримало душу.
Дві родини стоять сьогодні біля трун, вкритих стягами. Вони мали зустрічати своїх рідних на Великдень — з обіймами, радістю. А нині — чорні хустини і розтерзане серце. Тепер їхні чоловіки в іншому вимірі — там, де більше не стріляють. Рідні ж залишаються з болем, що не лікується словами.
Навчитися жити після втрати — можна. Навчитися жити з нею — складно. Змиритися — неможливо. Але пам’ять — це наша відповідальність. Це наш спосіб тримати Героїв живими.
Рогатинська громадо, схилімо голови, бо йде священна тиша. У ці дні Українська земля приймає двох синів, які віддали їй усе. Світла пам’ять Василеві Гавору і Василеві Передруку. Співчуття — родинам, побратимам, усім, хто любив. Усім, хто плаче сьогодні під снігом квітня.
Переглядів: 416
