Від поезії до фронту: журналіст Олександр Букатюк («Місіонер») розповів про військові будні та майбутню книгу
«Писати – це дихати, дихати – це жити, жити – це любити», – саме під цим гаслом живе Олександр Букатюк, відомий прикарпатський поет і журналіст, а нині військовослужбовець ЗСУ з позивним «Місіонер». В інтерв’ю рубриці «Військові будні медійників Івано-Франківщини» він поділився своїм досвідом у медіа, розповів про свою місію на фронті та анонсував вихід нової книги.
Пише Голос-Інфо, посилаючись на Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Він змінив цивільне життя на військові будні. Побратими називали його то «Преподобний», то «Капелан». Та закріпився за ним позивний «Місіонер», який він вибрав собі ще на початку служби в ЗСУ. Свою місію – захищати рідну країну від ворога – несе з честю та гідністю. Гість рубрики «Військові будні медійників Івано-Франківщини» – Олександр Букатюк відомий прикарпатський поет, журналіст, а нині військовослужбовець окремого 231-го батальйону 7-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Про роботу в медіа, життя на фронті та свою «:НУЛЬОВУ ЗАПОВІДЬ:» – в онлайн-інтерв’ю з колегою Олександром Букатюком.
– Передусім, велика вдячність, Тобі, Сашко, що знайшов час поспілкуватися. Почнімо нашу розмову з традиційного питання рубрики – Твій шлях у журналістику. Поділися своєю історією.
– Почалося все ще в дитинстві. Я навіть грався в журналіста – наслідував ведучих новин, кореспондентів чи радіоведучих. Уявляв, що працюю журналістом. Такі в мене були дитячі ігри. Відповідно, уявляв, ніби щось пишу, розповідаю… Було бажання творити і я любив повторювати те, що бачив по телевізору чи чув по радіо. Часто слухав програми разом із батьком. Він любив цікаві передачі, хоча вони були радше для дорослих. Мені, малій дитині, було непросто зрозуміти деякі політичні чи суспільно-культурні теми. Тоді я ще не розумів, про що йдеться в ефірах, але дуже хотів наслідувати ведучих програм.
На каналі «Культура» в 1990-х були пізнавальні програми про українських поетів, про яких ми раніше не знали, бо вони були заборонені й переслідувані. Згодом, на жаль, такі передачі перенесли на нічний час – показували десь о другій-третій годині ночі. Проте вони встигли зробити свій вплив на мене. Намагаючись відтворити побачене і почуте в іграх, я наче сам передбачив своє майбутнє.
– Пригадуєш, коли почав писати перші тексти? Мабуть, у шкільні роки?
– Десь так. Але в школі я був досить закритою, замкнутою дитиною. Якщо спочатку й зізнавався, що пишу щось, то згодом, коли однолітки чи дорослі (хто злобливо, хто просто жартома) почали це висміювати, я почав приховувати, що й надалі пишу. В юні роки пробував дописувати в деякі часописи, зокрема, в надвірнянську районну газету «Народна Воля». А також інколи допомагав знайомим і друзям, коли потрібно було написати чи відредагувати статтю.
Проте певні амбіції стати журналістом мене не покидали. В якийсь момент сталося все доволі несподівано. Приблизно наприкінці Революції Гідності одна знайома сказала мені: «Спробуй! В обласній телерадіокомпанії «Карпати» шукають на роботу журналіста». Так я і потрапив у журналістику.
– Сашко, розкажи про свій досвід роботи журналіста.
– Досвід невеликий. Трішки більше шести років. Але цей досвід для мене особисто цінний. Тож, як уже згадував, за порадою сусідки, я влаштувався на роботу в обласну телерадіокомпанію «Карпати». Це був 2015 рік. Досвіду роботи в журналістиці не мав, швидко монтувати не вмів. Спочатку мене взяли на радіо – працював кореспондентом. На перше редакційне завдання пішов не сам, зараз не пригадаю з ким конткретно, але це був хтось із наших досвідчених радійників. Розумів, що спершу в усіх були сумніви: брати мене чи ні. Чесно зізнаюся, що і сам не був впевнений, чи мені вдасться працювати журналістом. Але потрохи «втягнувся» і я залишився працювати.
Допомогло те, що в перші дні роботи уважно спостерігав за тим, як працюють інші, й набирався від них впевненості та професійних навичок. Тоді редакторкою радіо була журналістка Ольга Котюк, і вона найперше радила брати приклад зі старших, досвідчених журналістів-радійників. Любов Крайня, Галина Добош, Володимир Безгачнюк – це ті колеги, чий багаторічний досвід став для мене прикладом у професії медійника. Очевидно, що розумно було прислухатися до їхніх порад, адже вони пройшли справжню школу журналістики. Так, розумію, що є сучасні підходи, є нові вимоги, але роки практики дають своє.
Відверто кажучи, мої перші кроки журналіста були нелегкими – бракувало досвіду, а також не дуже вмів працювати з комп’ютерною технікою. Завжди мав бажання займатися культурно-мистецьким напрямом, а тут випадали різні редакційні завдання.
– Про що була перша радіопередача? Пригадуєш?
– Не пригадаю точно теми. Але, якщо не помиляюся, це була започаткована програма Василем Карп’юком про поетів. А першим моїм самостійним завданням було підготувати матеріал про митрополита Андрея Шептицького. Мені дуже запало це в пам’ять, бо я досить обмежено на той час знав про цю величну постать і врешті отримав багато корисної інформації про видатного українського релігійного діяча. Таке редакційне завдання було мені до душі. Вийшов цікавий і пізнавальний матеріал. Можливо, якби прийшлося готувати радіопередачу про когось із політиків, то мені не було би так цікаво.
– Знаю, що Ти працював і в тележурналістиці. Розкажи про це.
– На радіо «Карпати» пропрацював близько року. На той час на ОДТРК створювався телеканал і виникла потреба в людях у службі новин. Мені запропонували і я вирішив спробувати себе. Робота була частково схожою, але з’явилося й багато нового. Є картинка, і над картинкою теж потрібно працювати. Довелося набиратися нових знань і навичок.
Мені завжди було цікаво готувати матеріали про культурно-мистецькі події. Було цікаво працювати з таким контентом, знаходити спосіб правильно подати його глядачеві. Постійно виникали різні цікаві ідеї. І такі сюжети були для мене, як казав Григорій Сковорода, «сродною працею». Це моє. Це моя тема.
Нещодавно Facebook нагадав мені сюжет про підприємця, який у Карпатах вирощує овець. Такий виїзд на природу – ліси, гори, пасовища – дуже надихав. Виїзні сюжети на природі мені особливо подобалося робити. Так само мене цікавили глибокі теми, в які люди часто не хочуть занурюватися. Існує стереотип, що, наприклад, презентації книжок чи духовні заходи – це щось обов’язково нудне й нецікаве. Але це зовсім не так. Просто потрібно вміти цікаво подати матеріал.
– Радіо і телебачення. Чим робота радіожурналіста відрізняється від тележурналіста? Розкажи з власного досвіду.
– Робота на радіо чи телебаченні має свої особливості. На радіо, звісно, своя особлива атмосфера й аура. А на телебаченні «картинка» дає можливість виявити творчий підхід, виділити унікальний кадр. Я завжди любив знімати під різними цікавими ракурсами.
На телебаченні мені інколи доводилося на зйомках сюжетів бути в ролі і журналіста, і відеооператора. Чи було складно? Так, звісно. Певні труднощі є: треба і текст писати, і самому монтувати – це з технічного боку. Але в такій ситуації є й свій плюс: не потрібно нікому пояснювати, як і що знімати. Ти сам відчуваєш подію, проживаєш її і завдяки цьому можеш передати аудиторії емоції так, ніби вони теж були присутні на тому чи іншому заході чи події.
З одного боку, на ТБ дуже добре, коли знімаєш сам, бо маєш власне бачення як відзняти сюжет і можеш його втілити так, як відчуваєш. Для мене таке поєднання – працювати і з текстом, і з відео – найкраще, бо дає можливість повністю розкрити творчу натуру. Через камеру можна побачити те, на що інші, можливо, навіть не звернули б уваги, – підкреслити красу моменту. Саме тому мені так подобалися виїзди на зйомки.
А на радіо – свої нюанси. Тут не покажеш красу зображенням, а передати її словами – це зовсім інше завдання. Треба добре подумати, як вибудувати фразу, щоб слухач «побачив» те, чого немає перед очима.
Коли я працював у новинній службі, також було непросто: у короткому форматі важко передати все, що хочеш донести до аудиторії. Але й там можна знаходити цікаві та важливі акценти.
Загалом радіо- та тележурналістиці я присвятив понад шість років свого життя. Далі вирішив піти, як-то кажуть, у «вільне плавання». Хотів працювати там, де зможу займатися суто своїми темами. Також хотів більше розвиватись у літературній сфері. Адже писав не лише сюжети чи програми, а й друкував власні вірші у часописах, журналах та власних книжках. Поезія для мене, м’яко кажучи, є ще одним проявом самого себе.
– Але усі плани змінила війна?!
– На жаль, так. З початком повномасштабної війни життя кожного з нас змінилося. Чи, принаймні, життя тих, хто не байдужий.
– Сашко, чи пригадуєш той злощасний день, коли стало зрозуміло, що почалася війна? Як Ти прожив його?
– Того дня друг попросив мене допомогти з однією справою. Ми вдосвіта зустрілись. Аж раптом йому зателефонували та повідомили, що в Київ на аеропорт прилетіли ракети. А потім нам стало відомо, що це сталось і в нашому місті, й по всій Україні. Спершу в це важко було повірити. Але коли ми вийшли на вулицю, побачили дим. Тоді я саме переживав непростий період у своєму житті. Просив Бога про внутрішній мир і саме в той день його відчув, попри те, що відбувалося. Тому страху з приводу того, що почалася війна, в мене не було. В думці промайнуло одне: «Бог з нами. Він допоможе!».
– Зрештою, Твоє цивільне життя змінили військові будні. Як потрапив на службу в ЗСУ? Розкажи про це.
– На фронт я потрапив на другому році війни. До того часу повістка мені не приходила. Якось сам собі подумав: «Якщо прийде повістка – піду на службу. Або якщо раптом на вулиці зупинить рейдова група ТЦК – опиратися не буду». Приблизно так усе й сталося.
Я понад рік був на Місійному році, в місті Красилів на Хмельниччині. Там три місяці навчався в Місійній школі Апостола Павла. Коли повернувся в Івано-Франківськ, близько трьох місяців працював у «Карітасі». А одного дня на одній із вулиць міста мене зустріли працівники місцевого ТЦК і люб’язно запропонували сісти до машини.
Після проходження військово-лікарської комісії мене повезли на проходження військової базової підготовки. Нас навчали поводженню зі зброєю, наданню медичної допомоги, проводили тактичну підготовку і т. п. Але місяця, на мою думку, дуже мало, особливо щодо медицини. Психології взагалі було лише два заняття, хоча, як на мене, її має бути значно більше, бо це надзвичайно важливо для кожного військовослужбовця. Також під час навчань ми проходили психологічну смугу перешкод: повзали під колючим дротом, коли горіли шини, стріляли тощо. Зізнаюся, було нелегко, адже при виконанні цих завдань ми несли на собі ще й багато важкої амуніції.
Після військового вишколу мене з хлопцями відправили на Донеччину на Покровський напрямок у складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Там ми близько тижня мали заняття на полігоні, а далі – вихід на бойову позицію. Нині я на Дніпропетровщині вже в складі 231 окремого батальйону 7 корпусу Десантно-штурмових військ.
– Що найстрашніше для Тебе на війні?
– На війні я близько двох років. Спочатку майже не відчував страху. Може це адреналін, а може не міг повірити, що це все реально. Все було наче уві сні і не було часу сидіти і тремтіти. Постійно потрібно було вирішувати, що робити і куди бігти. Та коли один із побратимів загинув на місці, а інший помер у мене на руках і я залишився сам, то страшні картини лізли в голову. Але взяти себе в руки допомогла молитва. Це сталося на Донеччині. Наш підрозділ тоді виконував бойові завдання на Покровському напрямку. Нас трьох відправили на позиції, а повернувся живим лише я. Ворожі дрони засікли нас і почалося пекло. До дрона я був найближче, але після вистрілу лише відчув, наче наді мною щось блиснуло. На тілі ні подряпини. Це справжнє диво. Дуже багато людей за мене молилися. Після пострілів дронів я спочатку подивився в бік «Кая» (позивний Артура Кайдановича). Дивлюся, а він сперся головою до окопа і не реагує на мої слова. Подумав, що можливо його приглушило від пострілів. Підійшов ближче і побачив, що він мертвий. Після цього я побіг до нашого бліндажу і кричу іншому побратиму Олександру Бутку (позивний «Джміль») «Біжи, треба в укриття! «Кай» загинув». Він дивився на мене, але не відповідав і не рухався. Я подумав, що він зі страху не може сказали й слова. Підбігаю до нього, а він ледве промовив: «Братику, рятуй! Ноги перебило». Я затягнув його в укриття в окопі. Та, на жаль, травми були не сумісні з життям. Ми ще встигли разом помолитись і на моїх руках «Джіль» відійшов у вічність. У «Кая» було два хлопчики, а в «Джмеля» дві дівчинки. Кай перед виходом на позицію жартома (чи на півжартома) казав «Джмелю», що як виростуть, то одружать їх.
Зізнаюся, що відколи я на війні, в голову лізуть різні думки, різні моменти. Стараюся їх відкидати – в цьому допомагає молитва. Навіть як оборонявся, то молився. Немало хлопців, з якими разом навчались у військовому центрі, загинуло. Віра підтримує й дає сили перебути це пекло війни. Я також пройшов курси капелана, аби стати помічником капелана. Розумію, що у мене є пережитий досвід і зможу допомогти людям, які потребують цієї підтримки
– Сашко, про що мрієш? Поділися своїми планами на майбутнє.
– Так, звичайно, мрії є. Головна – це наша Перемога! Також після війни хочу продовжувати свою місію служіння Богові. Якщо Всевишній мене там бачить, то я хотів би стати священником. Також, маю в планах видати не одну книгу поезій, починаючи з «:НУЛЬОВОЇ ЗАПОВІДІ:», майже автобіографічний роман про пережите на війні «Позивний «Місіонер»» та книги на християнську тематику.
– У журналістику повернутися не плануєш?
– Не відкидаю думки і про роботу в медіа. Але якщо це буде програма чи проєкт на духовну тематику, можливо, щось культурно-мистецьке. Так чи інакше, а багаж професійних знань, які я отримав, працюючи в Івано-Франківській ОДТРК, на базі якої згодом було створено івано-франківську філію Суспільного, завжди буде в нагоді й зможу його застосовувати у своїй діяльності.
– Сашко, розкажи детальніше про свою майбутню книгу «:НУЛЬОВА ЗАПОВІДЬ:».
– Творчість – це ще одна моя місія. Найперше – поезія. Вірші до майбутньої книги почав писати, вже будучи на війні. Вона є новим авторським етапом у моїй творчості. До книги увійшло понад сто творів на військову тематику. А також кілька віршів, які я написав, ще не будучи на службі. Книга складається з різних розділів, присвячених вірі, коханню, а також у ній є розділ «посттравматичні вірші». Окремі поезії присвячені моїм загиблим побратимам – Артуру Кайдановичу (позивний «Кай») та Олександру Бутку (позивний «Джміль»). Зараз шукаю видавництво, яке не просто би видало цю книжку і вона буде лежати на полицях, а яке буде популяризувати книгу.
– Дякую, Сашко, за інтерв’ю, яке Ти погодився дати, навіть перебуваючи на службі. Ціную Твою відвертість і довіру, з якою Ти говорив про свій досвід та ділився моментами життя. Бережи себе, тримайся, нехай у Тебе буде якомога більше сил! Найшвидшого нам усім повернення до мирного життя!
Розмову вела Богдана Засідко.
Стежте за нами в соціальних мережах: Ютуб, Телеграм, Фейсбук та Інстаграм.
Переглядів: 120
