В Івано-Франківській бібліотеці провели біографічна мозаїка “Степан Руданський: трагедія “непотрібності” українського митця”

А чи знаєте ви, що прижиттєво не вийшло жодної його книжки. Першу збірку віршів Степана Руданського видала Олена Пчілка, завдяки рекомендаціям її брата Михайла Драгоманова, через кілька літ після смерті поета.

“Здавалося б, що такий чулий і витончений поет є незмірно далеким від будь-якого гумору. Але несповідимі шляхи Господні! Його співомовки були доволі яскравими на тлі більшості тогочасного українського літературного асортименту. Не менш потужними були і його ліричні та патріотичні вірші (наприклад, доволі відомий «Гей, бики!»).

Молодий поет, першовідкривач жанру в юній літературі багатомільйонного народу, що ще майже не тямив сам себе, часто бував напівголодним і голодним. Здається, бажання їсти присутнє навіть у гумористичних віршах, як-от «Пан та Іван в дорозі», де витіснене почуття голоду компенсується мріями про раблезіанські (за мірками пана чи Івана) трапези. Коли брат Григорій посилає йому одного разу до Петербурга 5 карбованців, то зворушений Степан не може надякуватися у своєму листі…

Коли Степан Руданський завершує навчання у Петербурзькій медико-хірургічній академії, де тоді вчилося багато українців і до певної міри панував український дух, то те, що на лікарську зарплату він може мати кожноденні обіди без пауз видається (щоправда, короткий час) лікареві, який у Ялті народився, і поетові, який у Ялті остаточно завмер у душі Руданського, вершиною життєвого успіху…

У Ялті клімат був ліпшим для хворого на сухоти, які набув, найімовірніше, у Петрополі – так він називав холодний і притягальний для багатьох талановитих мешканців російської імперії Петербург. У Ялті, однак, відбулася остаточна відмова від творчості. Ще робив окремі переклади… Але це була літературна агонія. Тут він провадив над своєю душею систематичний садо-мазохістський ритуал літературного відречення.

Як лікар, Руданський був чесним до прозорості, він не брав жодних хабарів у тамтешнього купецтва. За це його особливо ненавиділи. Будь-який інший на його місці купався б у розкоші в тогочасній Ялті, але не він. Під час епідемії холери рятує інших, захворює сам. Загострюються проблеми із сухотами.

Не доживши навіть до сорока літ, Степан Руданський помирає в Ялті, де і похований. І справді, як він і передчував, мало хто заплакав після смерті маловідомого поета, талант якого розпізнали не одразу. Пантелеймон Куліш був категорично проти друку віршів і співомовок молодого петербурзького студента, які сподобалися Парасці Глібовій.

Хіба міг уявити чесний до прозорості ялтинський лікар, який, може, у душі вже зненавидів літературу від надмірної любові, що українські гумористи – всі як один! – колись називатимуть його своїм літературним батьком, а його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» стане однією з найпопулярніших? Можливо, таке прижиттєве сподівання додало б йому більше сил і він вижив би під час дикого розгулу епідемії? Можливо, потім би прижиттєво вийшло кілька його книжок, які достеменно стали б популярними?

Так, користувачка книгозбірні Юля Пинило зачитала широко відомий вірш, який став піснею “Повій вітре на Вкраїну”.